На зламі 17 та 18 століття в донецькому степу вздовж річки Сіверський Донець та його притоку Кривого Торця, Білої, Айдару, Лугані жили українські козаки. Вони утворили лінію козачих поселень, яка стала на заваді набігам степовиків — кримських татар, ногайців та інших народів. Вихідці із правобережних міст Богуслава, Звенигородки, Черкас, Вінниці заснували багато сіл та слобід: Маяки поблизу Слов’янська, Співаківку на березі Айдару та інші.
У 1721 році в балці Скельоватій (в Торецьку) комендант Бахмутської фортеці Семен Чирков і управляючий соляними промислами Микита Вепрейський організували розвідувальну партію и виявили поклади вугілля прідатні для промислової розробки[8]. У 1722—1724 роках вони організували видобуток вугілля на виходах вугільних пластів на денну поверхню в балці Скелюватій[9]. 1721 рік увійшов в історію як рік відкриття Донецького вугільного басейну.
За переказом, що підтверджується деякими історичними фактами, у мальовничому місці на правому березі річки Кривий Торець, поблизу балки Залізної, оселився богуславський козак Антон Щербина. Він мужньо захищав переправу через Кривий Торець та загинув у нерівному бою з татарами, останні ж знищили родину козака та спалили оселю.
1776 року в урочищі Жований Ліс, балках Сухий Яр та Житній яр виникла державна військова слобода Зайцеве. Скоро її кордони значно розширились. З початком інтенсивного заселення земель донецького краю до 1806 року навколо Зайцеве осілі селяни утворили кілька хуторів. На місці стоянки козака Антона Щербини виросла слобода Щербинівка. Засновники цього поселення займались переважно рільництвом та вівчарством.
Розвиток населених пунктів прискорився із відкриттям на початку 19 століття Зайцівського кам’яновугільного родовища, де селяни примітивним способом добували паливо. Вугілля використовували не тільки для опалення приміщень але й на Бахмутських соляних заводах, казенних ковальнях та інших підприємствах Чумаки доставляли вугілля у Бахмут, Харків, Павлоград та навіть Крим. Уже 1839 року на усіх селянських вугільних шахтах Щербинівки, Зайцевого та Залізного було добуто 220 тис. пудів вугілля, що склало чверть усього видобутку Донецького басейну.
Зрештою у 30-ті роки 19 століття хутір Щербинівський та села, що його оточували, були об’єднані у село Щербинівка, яке увійшло до складу Залізнянської волості Бахмутського повіту. В цей час у Щербинівському руднику добували 25 % усього тогочасного видобутку вугілля Донбасу. До 50-х років у селі налічувалось 313 дворів та 1751 мешканець. Селяни віддавали підприємцям свої земельні наділи із покладами вугілля або й самі наймались до них у робітники. Скоро Щербинівський та Микитівський рудники стали провідними у повіті. 1860 року був закладений Центральний рудник, від якого бере свій початок нинішня шахта «Центральна» — найбільша та найстаріша у місті. Згодом було відкрито ще дві шахти. Особливо інтенсивно почався видобуток вугілля на Щербинівських рудниках після закінчення 1869 року будівництва Курсько-Харківсько-Азовської залізниці. Гілка її 1871 року була прокладена через селянські хутори Залізного та Щербинівки.
1884 року на землях Зайцеве, Щербинівки та Неліпівки французькі підприємці утворили товариство для розробки кам’яного вугілля та солі у південній Росії. Це товариство скуповувало та орендувало землі в околицях Щербинівки та розпочало будівництво двох великих рудників — Неліпівського (пізніше шахта імені Артема) та Північного (пізніше шахта імені К. Ворошилова, нині шахта «Північна»).
5 вересня 1943 року Дзержинськ, а 7 вересня всі населенні пункти району зайняті військами 51 армії Південного фронту під командуванням генерал-лейтенанта Якова Крейзера. При захопленні Дзержинська загинули понад 200 солдатів. Встановлені 245 імен воїнів, похованих у 10 братських могилах на території Торецької міської ради. На братських могилах встановлені пам’ятники, імена воїнів увічнені на меморіальних плитах. Подвиг воїнів, що загинули в боротьбі за місто, мешканці увічнили в меморіальному комплексі «Слава», спорудженому до 30 річниці захоплення міста.
